Цей пост про те, чому іноземцям
так непросто жити у Китаї та чому його так легко зненавидіти.
1. Перше
і найгірше – це гігієна. Точніше, її повна відсутність. Якщо Ви зайдете до
звичайної китайської кафешки, то перше,що ви, скоріше за усе, побачите – це
купа сміття на підлозі. Вони кидають на підлогу брудні серветки, залишки їжі,
використані палички. І потім ходять по цьому. І ніхто не прибирає. Столи,
стільці та підлога часто покриті плівкою жиру, від якого важко позбутися, бо
вони, чомусь, забули про існування миючих засобів. Якби ви побачили як вони
миють посуд у кафе. Це таке собі відеречко із посудом усередині, яке
заливається водою, а потім, сидячи на вулиці, посуд витирається брудною
ганчіркою. А вода, разом із іншими помиями виливається просто під ноги людям на
асфальт. Тому він всюди чорний, брудний та смердючий. Аааааа, що, блін, з ними
не так?! Відчуття відрази від такої поведінки важко передати словами.
2. Абсолютна
безпардонність у поведінці. Наприклад мама може без проблем повести своє
дитятко у туалет посеред торгового центру .. у смітник або посеред великої
людної площі, просто на асфальт. Буває сидиш у кафе, їси свою їжу, аж тут
раптом підходить до тебе який-небудь китаєць, зупиняється у 30 см від тебе і
починає відверто колупатися у зубах, потім робить смачну відрижку прямо тобі у
обличчя, спльовує у смітничок (вихований попався) і дістає телефон, щоб
сфотографувати іноземців. При цьому це відбувається абсолютно безпардонно, бо
телефон знаходиться у 20 см від твого обличчя, а ти хочеш, просто, їсти!
Скільки разів я акумулював усю свою силу волі, щоб не запхнути телефон його
власнику у неприродне для телефонів
місце.
3. Спочатку
я не міг зрозуміти, чому у Китаї не можна керувати автомобілем із українськими
правами (як в усьому нормальному світі). Та поживши там декілька тижнів я усе
максимально чітко зрозумів. Тут свої правила і закони, а рівень контролю за
дотриманням правил зі сторони поліції десь між ніяк і «давай проїдемо по цій
людній площі на швидкості 60 км на годину, це ж так весело і цікаво, а ми
поліція». Автомобілі, а особливо моторолери їздять усюди, по тротуарам, площам,
ринкам, а інколи і по торговим центрам. У перші дні відчуваєш навколо себе
хаос, коли сотні авто і мопедів носяться навколо тебе, повністю забивши на
існування правил дорожнього руху. Хочеться забитися у куточок і подзвонити
мамі.
4. Не знаю як для китайців, але для усіх
іноземців Китай смердить. Вони виливають помиї на тротуар, кидають недоїдки
собі під ноги, смітники рідко прибирають і ніколи не миють. По вулицям великих
міст бігають щурі і таргани, розміром з мізинець. У них ще є одна фічешка. Тут
ніхто не їсть сиру, вони їдять тофу. Так от, типів тофу, як і сиру, неймовірна
кількість. От серед них є один, який так і називається: «смердючий тофу». Запах
його – це тонкий мікс сільського туалету та брудних ганчірок. Та це ще не все.
Цей тофу потрібно їсти смаженим. Смажити вдома, спитаєте Ви? Нізащо! Деякі
унікуми виходять у місто, прямо у людні місця із такою собі тачкою, схожою на
ванну на колесиках, дістають пекельні знаряддя і починають смажити тофу на
продаж. Неймовірний аромат підсилюється у тисячу разів та розноситься навкруги
на радість людям. Що я скажу... закінчилося тим, що ми знайшли іншу дорогу
додому. Цей запах, без жартів, перебільшення і драматизації, викликає сильні
рвотні рефлекси, ніби лайна наїлися.
5. Інколи
у цій країні з’являлося бажання купити маску на обличчя та одягнути
сонцезахисні окуляри, щоб ніхто не бачив, що ми іноземці. Якщо ви маєте
неазіатську зовнішність, то Ви автоматично стаєте об’єктом уваги усіх навколо.
У вас тикають пальцями, сміються, фотографують, фотографуються з вами,
фотографують своїх дітей… Найчастіше, проти Вашого бажання. Та найгірше – це
«Хелло». Я зненавидів це слово в англійській мові після Китаю, бо там я чув
його по 20 разів на день. Це неймовірно дратує, коли не можна ступити і кроку,
щоб на тебе не показали пальцем і не крикнули «Хелло», а потім так гиденько
засміялися. Уфф, аж пересмикнуло, як згадав.
6. Я
непогано ставлюся до дітей. Коли вони мене не займають;) Та у Китаї культ
дітей. Діти повсюди і дітям дозволяють усе. Діти роблять, що захочуть. На
вихідних ми намагалися не виходити з дому, бо психіка могла плавно поїхати. На
відміну від нормальних країн, де батьки контролюють своїх дітей і тримають їх
при собі, у Китаї ті залазять на столи у кафе, валяють на підлозі у торгових
центрах, кричать у все горло на вулиці, кидаються їжею у ресторанах, коротше,
роблять усе те, від чого у більш менш вихованої людини з’явиться бажання бігти
у авіакаси за квитком геть із країни.
7. Якщо
Ви палкий прихильник європейської їжі, то у Китаї Вам прийдеться нелегко.
Знайти сир, масло, каву, хліб дуже важко, навіть, у великих містах, а у
маленьких годі і шукати. Та якщо Вам пощастить і Ви таки її знайдете, то будете
вимушені заплатити просто фантастичну ціну. Наприклад 1 кг сиру, типу чедер, коштує приблизно
600-800 грн., а найдешевша чашка кави у кав’ярні – 65 грн., середня ж її ціна –
100 грн. При тому, що ціни на інші продукти приблизно такі ж як і в Україні. Про
хліб та мелену каву можна забути. У магазинах їх просто немає.
8. І
останнє. Зараз багато людей задумується про бізнес у Китаї чи з китайцями.
Попрацювавши трохи з ними, я зрозумів, що ще ніколи мені не було так неприємно
працювати з людьми до цього. Вони при кожній найменшій нагоді намагаються
«кинути» на гроші чи погіршити умови співпраці. Це якийсь жах. Якщо ви про щось
коли-небудь будете домовлятися з китайцями, одразу фіксуйте це на папері із
печатками, підписами, відбитками пальців, нотаріусами та клятвами на крові.
Тому що, у іншому випадку, вони скажуть Вам, що не пам’ятають ні про які
домовленості, бо немає папірця. Намагатися апелювати до совісті та
справедливості безрезультатно. Ці люди схиблені на грошах та їх зароблянні. Якщо
справа йде про гроші, у них вимикаються усі інші почуття, окрім наживи.
P.S. От такі товариші бігали постійно по квартирі через те, що гігієна - це не сильна сторона усіх, хто жив у нашому будинку.
Коментарі
Дописати коментар