Щоденник. 21-24.08.2015 Дні 45-49. Чотири доби у фурі в Казахстані

Перетнувши кордон з  Казахстаном ми були настільки втомлені після проходження російського кордону (історія про це тут), що були просто неймовірно раді кількості вантажівок, що проїжджали кордон разом із нами. До однієї з таких вантажівок ми і підійшли.
Водій дивився на нас похмуро, навіть якось недобре, але на наше прохання підвезти відповів ствердно. Тут і почалося справжнє пекло. На вулиці швидко стемніло, а дороги просто не було. Важко розповісти, якщо ви цього не бачили. Замість асфальту на дорозі були ями і горби. Довгоочікуваний асфальт з’являвся у самий непідходящий момент. Але… він був покладений вертикально, що призводило до того, що навіть фури лягали на нього дном причепів залишаючи за собою веселі різнокольорові іскри. Планували ми доїхати до найближчого міста і заночувати у нового знайомого з couchsurfing, але все сталося не так як гадалося. Проїхавши лише 50 км, ми зрозуміли, що їхати далі в темряві не варіант. Точніше варіантів було декілька:

1. Приїжджаємо на місце призначення без колес.

1. Взагалі нікуди не приїжджаємо, бо злітаємо з дороги у найближчих затишний кювет.

Тому ми вирішили не випробовувати долю, зупинитися на обочині і заночувати. Але тут виникла проблема: намет не поставиш, бо земля у пустелі твердіша за асфальт, готелів/мотелів тут не існує, на вулиці дуже холодно. Наш водій Серьога, який виявився насправді класним мужиком, запропонував нам переночувати у авто. Проте спальне місце було лише одне, бо верхній спальник був зайнятий купою речей. Спали ми сидячи на сидіннях опустивши голову на кермо. Виспалися як ніколи;) Вдень були в шортах і футболках, вночі – 15 градусів, речі в рюкзаках, рюкзаки на полиці. Будемо діставати – розбудимо водія. Замерзли так, як не замерзали навіть у найлютіший мороз. Зранку (о 5:00) рушили далі. Тут і зробив нам водій пропозицію від якої ми не змогли відмовитися: їхати з ним аж до кордону з Узбекистаном – 2 500 км, а це приблизно 3-4 доби. Також ми дізналися, що їдемо не самі, а з нами поряд їде ще один водій – Віталій. Тоді і почалося наше життя у фурі, з усіма його прєлєстями і недоліками: їжа у придорожніх забігаловках, душ на стоянках, сон під час руху на невеличкому ліжку, постійні розмови водіїв по рації, хабарі гаїшникам, риболовля посеред степу, пустелі, домашні верблюди, табуни коней, глиняні мазанки з доісторичних часів, напіввисохле Аральське море, марева у пустелях та безкінечно-безкінечні простори. Було надзвичайно весело та незвично. 

Побували також біля космічної станції Байконур, яка місцевою мовою звучить і пишеться як "Байконыр".

Так виглядають місцеві кладовища. Вони зняходяться прямо посерд степу. Кожна могила обноситься цегляним парканом. Для того, щоб після піщаної бурі знайти померлого родича.

  Мечеть посеред степу, десятки кілометрів від найближчого поселення.

Мені завжди кортіло поближче пізнати побут водіїв і послухати їх історій з різних країн та маршрутів. Це була чи не найкраща нагода. Проте на четвертий день навіть це почало потроху набридати, розмови стихли, залишилися лише сумні та тужливі погляди за горизонт в очікуванні фінішу. Вже дійсно хотілося просто приїхати. Ми розпрощалися з водіями у місті Туркістані, за 300 км до узбецького кордону, і рушили досліджувати наступну країну на нашому шляху.

Узбекистан був найбільшим випробуванням для нас. Це дуже і дуже важка країна з важкими людьми. Про неї і про перехід кордону з сотнями безпардонних гастарбайтерів – окрема історія.